Довго відкладав цей текст. Бо дуже неприємно знаходитись в просторі цих спогадів. Але я мушу. Це моя пам'ять і я хочу, щоб все тут було на своїх місцях. Тим більше, це не самий страшний мій спогад.
Тож занурюючись в той день з головою, треба згадати що йому передувало... Відчуття великої війни я відчував як холодну руку, що стискає мої внутрощі десь зі спини, де, кажуть знаходиться смерть на відстані витягнутої руки, але ближче. Щось невідворотне і страшне. Не помню коли точно воно там з'явилося, але помню той день, коли я не зміг сказати собі "все буде добре". Це було десь за півтора місяці до дня ікс. Я почав по можливості відкладати готівку, та зробив собі біометричний паспорт. Шкода, що саме очікування війни, а не очікування подорожей, змусило мене його зробити. Запам'ятав той вечір, коли повертався з ЦНАПу з паспортом, дивлячись під ноги, щоб не впасти на ожеледиці, дзвонив мамі: вони, разом з тіткою, десь тусили разом і сказав, що мовляв, маю паспорт, щось пожартували про подорожі, відпустки. А я подумав собі, знали б ви мої справжні думки... Ні, я не думав втікати до вторгнення. Це моя перша велика війна і я не дуже знав, до чого може дійти, а мати міжнародний документ - краще, ніж не мати. Тоді я думав про росіян, як думали про них на заході.
Ближче до вторгнення, дійшло до того, що я кожного вечора лягав спати з думкою, що мене розбудить тривога, чи вибухи, а не будильник. Ми часто говорили з моєю подругою, Русланою, про ситуацію навколо наших кордонів. Іноземна розвідка повідомляла, що готується напад, наше керівництво заспокоювало всіх, що нічого не буде. Коли Руслана поїхала у відпустку до Турції, в ці напряжні дні, я побажав гарно відпочити, але собі подумав, що, напевно, не зміг би себе змусити їхати кудись в такий час, бо хто знає, що буде. Вона поїхала, а повернутися вже не змогла. Не зразу.
Відбулося двадцятьчетверте лютого. Смішно згадувати, але перша моя думка була, "ну от, на роботу сьогодні можна не їхати". Була ніч, я слухав роботу гармат, важкої зброї, а в голові відбувалася те, що мабуть відбувалося з кожним з нас в ту ніч. Я знаю, як легко піддатися панічним настроям в такі моменти. Навіть збився з рахунку, скільки разів вони до мене підсупали. Мабуть тому, що я весь цей час жив в очікуванні цього, зберегти спокій більш-менш виходило. Я перечитав Твіттер. Відписався в робочий чатик. І подивився на ютьюбі запис Путіна про початок СВО. Треба було приймати якісь рішення, дзвонити близьким...
Почалася перша стадія прийняття невідворотнього.
Мене бісить, що такі речі не можна переживати швиденько. Останній раз я про це жалів коли ми розійшлися з Машею. Я думав як би було класно пірнути в це горе з головою, отримати там максимум болю, хай би це наблизило до смерті, знесилення, та чого завгодно, але потім вийти з цього живим. А не ходити бозна скільки мертвим, потроху оживаючі. Але так це не працює. Маєш ходити, мучитись стільки, скільки треба.
Так було і з моїм переживанням першої стадії. Було стільки нереальних ідей, які в тому стані здавалися нормальними, наприклад, що ми скоро відіб'ємося, чи що нам допоможуть сусіди, ООН, чорт лисий...
Різне в голову лізло, аби заперечити той факт що велика війна почалася. Здається, я не писав тоді журнал. Або, якщо писав, то щось заспокійливе (не хочу перевіряти зараз, щоб не губити думку). Це небажання приймати невідворотність... найгірша річ яку мені доводилося відчувати. Не перший раз. Колись давно, десь в нульових, в мене був період, коли не снилося нічого, крім нічних жахітть. Кожну ніч. Крім усього іншого, то були сни про війну. Не думаю, що я в цім унікальна людина, напевно, в кожному хоч раз снилося щось подібне, коли ти на полі, повністю дізорієнтований, у вухах дзвін, а тіло ватне, ніби кінцівка, яку "перележав", не знаєш де земля, де небо, відкриваєш очі і бачиш відірвані ноги. Цей момент, коли треба глянути чи не твої це ноги... це концентроване відчуття тої невідворотності. Але жахіття тим і хороші, що зникають з ранком. В реальному житті мені таке переживати не доводилося.
Той ранок двадцятьчетвертого був схожий по переживанням на ці нічні страхіття. Відчуття не таке гостре, не таке концентроване, але його присмак просочувався крізь. Псував все.
Той варіант майбутнього, де ще не зруйновані міста, де ще стільки наших ще живі, де був шанс що якось пропетляємо без війни... він просто луснув як бульбашка.
Лишився варіант майбутьного з кров'ю, смертями, Темрявою.
Стадія злості та торгу по моїм спостереженням, якось зім'ялись в купу.
Я людина не сказати, так щоб дуже хоробра. Був би здоровішим... не стану брехати ні собі, ні вам, мабуть сам мобілізуватися не пішов би, а чекав, повістку. Але стан мого здоров'я зняв з мене моральний тягар цього вибору. Тож зі злостью я справлявся тим, що закидував донатами фонди, збори, скільки міг. Не витратився в нуль, мабуть тому, що не знав, чи буде ще робота.
З перших днів мені дуже запам'яталися пусті супермаркети. Напевно, в торгових мереж теж не було плану що робити в таких випадках і вони іпровізували. Заходиш у фору, а вона пуста. Тупо нічого на полицях нема. Це видовище вражає більше ніж пустий Хрещатик під час КОВІДу. Голодомору я не дуже боявся. Боявся я русні, що може увійти в Київ. Бо це участь гірша за голод. В принципі, трохи пізніше, всі зрозуміли на скільки гірша, коли русаків вигнали з Бучі. Придумай щось на стільки жахливе, на скільки зможеш - русня на це здатна.
Худо бідно, але їжа була. Запам'ятався випадок, коли якісь люди на перехресті просто роздавали коржики, які самі й напекли. В нас їжа була, тож ми не хотіли брати. А нам казали, беріть, беріть, бо спекли, а ніхто не бере. Мене тоді вперше з початку вторгнення розмазало в соплі. Пару коржиків взяли з собою. Я на них дивився, але не їв. Бо це був фізичий доказ людянності та самовіддачі... значучість таких жестів в ті дні була помножена на тисячу. Люди не знали що буде завтра, раціональніше було би зберегти те борошно для себе і все таке. Адже були й випадки, коли продавали овочі по цені дорожче ринкової в багато разів. Їжа взагалі стала дефицитним товаром на деякий час.
Хоча, коржі все ж таки довелося з'їсти. Не тому, що закінчилася їжа, а просто тому, що символ - символом, але зіпсуватися йому не треба було давати.
Після того випадку, я поняв, що якщо пішли такі емоції, то вже скоро зовсім відпустить.
Весь цей час я намагався жити так, ніби прийняття вже відбулося, он воно, вже є в деякій координаті і ми неодмінно зустрінемося.
Десь за три місяці так і сталося.
У нас на районі за цей час відновили ці гучномовці, які волають повітряну тривогу і це вже відчувалося як данність. В новинах показали, як рокета влучила в зупинку міського транспорту, а я лише подумав, що напевно просто буду падати обличчям в весняний бруд, не роздумуючі, коли почую що над головою щось гуде.
Взагалі, звуки повітрянної тривоги це дуже фізичне переживання, особливо, коли ти не ховаєшся в підземелля, а лише виходиш на коридор. Я за собою помічав, як падає тиск в судинах, коли загроза обстрілу. Так організм готується до того, що травмується. Судини звужуються, значить має бути меншьша крововтрата, мабуть так. Доходило до того, що я не переставав відчувати ноги. Кінчики пальців на руках, такі речі. Звісно, це стрес. Ніби Фортуна крутить свій клятий барабан і комусь сьогодні вночі може не пощастити. Можливо, це будеш саме ти.
Але, зрештою, українці адаптувалися і до цього. Як то кажуть, їбане то їбане.
Потім було багато чого. Майже два роки повномаштабної війни. Може, я б і хотів ігнорувати весь цей біль що відбувається на фронті, але не можу. Здається, я впитую його прямо з повітря, не знаю, де він береться. Цей сум... А може це в мені щось перегоріло. Бо за цей час мені стало ще важче стримувати емоції. Бува, що розмазує в соплі з якоїсь дрібнички... От згадав як дивився якийсь сюжет на ютьюбі. Там з мікрофоном підійшли до дівчат, про щось там говорили, я навіть не згадаю. Але потім репортерка спитала щось за батьків... одна з дівчат забарилася з відповіддю на долю секунди, але мені вистачило помітити вираз, що тінню промайнув по її лицю, і в ту мить я зрозумів що мене так скрутило, що я не можу ні видихнути, ні вдихнути. Та дівчина змогла стримати сльози. На відміну від.
Може мене колись відпустить ця пружина, хто зна. По великому рахунку, мені гріх на шо жалітися. І тепер я живу так, ніби перемога вже відбулася, он вона - рукою майже дотягуєшся, і в деякій координаті і ми неодмінно зустрінемося.